Авдіївка. Коли на фронті вихідний

У вихідні Авдіївка прокидається о 6-й ранку. "Півні", – кажуть місцеві. "Арта, – пояснюють військові. – Важка артилерія".

Серія потужних вибухів триває кілька годин. Щойно вони припиняються, журналіст "Української правди" з фотоапаратом виходить на вулицю – подивитися, чим живе місто.

Першими назустріч трапляються люди з пакетами гуманітарного штабу Ахметова. Набори видають кілька днів поспіль. Сьогодні в архівному відділі. На ґанку жінка намагається втиснути гуманітарку в коробку з-під цукерок "Рошен". Так легше буде везти додому.

За 150 метрів звідси пошкоджений будинок. 2 березня у цю 5-поверхівку влучив снаряд. Від цього провалилася плита між верхніми поверхами. Це можна побачити навіть з вулиці.

На сусідній вулиці Міжнародний Червоний хрест розмістив цистерни з питною водою. У місті вже кілька днів не працює центральне водопостачання. Через обстріли та мінування фільтрувальної станції не можуть провести ремонт пошкодженого хлоропроводу.

Попри близькість лінії фронту та постійну загрозу обстрілів, на вулицях багато людей. Особливо біля місцевого ринку. Місцеві бабусі намагаються заробити копійчину.

Попри суботу у школі №6 кипить робота. Чоловіки прибирають територію. Школярі переносять коробки. Це чергова допомога навчальному закладу. Цього разу меблі надав ЮНІСЕФ.

 от пункту допомоги на місцевому стадіоні вже немає. Під час загострення на фронті місячної давнини тут можна було обігрітися та поїсти гарячого. Нині на кортах поруч зі стадіоном два чоловіки грають у великий теніс.

Тепла погода виводить на прогулянки у місцевий сквер молодих матусь з малечею. Сьогодні у них перші весняні фото.

Сквер прилягає до дитячого садочка "Малятко". 2 вересня на територію садочка прилетів снаряд. Про це досі нагадують побиті дерева. "Добре, що вибухнуло увечері, коли дітей у садочку не було", – кажуть жителі сусідніх будинків.

"Не живемо, а виживаємо", – кажуть дві бабусі, які самі вставляють скло у вікно. Їхня квартира на першому поверсі, вікна виходять в сторону садочка. Згадують, що після вибуху винесли три відра побитого скла. Поки вони спілкуються з журналістом "Української правди", третя не встає з ліжка. Пояснюють: вона – паралізована. І просять журналіста переказати керівникам місцевої влади прохання допомогти з вікнами. "До вас вони прислуховуються", – кажуть пенсіонерки. Адреса жінок – Мендєлєєва, 2.

"О, журналіст! Значить, скоро будуть стріляти", - реагують на кореспондента Української правди чотири бабусі. Попри щоденні обстріли Авдіївки місцеві досі вважають, що поява представників ЗМІ – це вірна ознака наближення активізації бойових дій.

Ці жінки швидко переключають свою увагу на вантажівку. "Дайте нам водичку", - звертаються до вантажників. На пояснення, що вони лише вивантажують, а роздають волонтери за складеними списками, пенсіонерки ображаються. Йдуть зі словами: "за один ящик вам нічого б не було".

Блукаючи між будинками можна помітити, що на околиці зі сторони Донецька зустрічається все менше молоді. На лавочках біля парадних – одні бабусі. Часто – самотні.

Один з найбільш пошкоджених будинків – цегляна 9-поверхівка. Напередодні в неї знову поцілили бойовики. Тут на даху встановлена камера спостереження ОБСЄ. Саме в неї хотіли влучити, переконанні військові. "Перший снаряд ліг трохи в стороні, десь в районі гаражів, другий вже ближче – у сусідню будівлю, ну а після корегування вогонь вівся більш прицільно", - кажуть на сусідньому блок-посту. На даху та верхніх поверхах свіжі дірки. Українська сторона нарахувала 9 танкових снарядів, які того дня поцілили в будинок.

Про близькість фронту нагадують хіба що військові зі зброєю, які в особистих справах зрідка проходять вулицями міста.

Чим ближче до вечора, тим менше людей можна зустріти на вулицях Авдіївки. З заходом сонця прокидаються темні сили. До центра міста усе відчутніше долітають звуки вибухів. Під них місто засинає. Щоб завтра знову прокинутися о 6-ї ранку.

Олексій Братущак, УП

Конфлікт щодо о. Тузла 2003р.

                           Острів тузла: конфлікт України і Росії

Острів Тузла невеликий: в довжину приблизно шість кілометрів, а в ширину - не більше п`ятисот метрів, така довгаста смужка піску між Таманським півостровом і Кримом. Сам по собі цей клаптик суші особливої цінності не представляє, важливо лише його місце на географічній карті. У 2003 році цей острівець прославився на весь світ. Український парламент вирував, один депутат пропонував дати «в пузло за Тузлу», інший ввів в ужиток неологізм «тузлитися». Звучали й інші фонетико-лінгвістичні грайливості, за витонченістю не поступаються наведеним. Російські політики не поступалися українським колегам в прагненні продемонструвати мужню брутальність і войовничість.

                                                    На острові нормальна погода ...

 На площі в три з половиною квадратні кілометри, в принципі, може поміститися невелике містечко. Це якби цю територію заселяли японці, наприклад, або представники якогось іншого народу, що цінує сушу вище особистого комфорту. Для України, країни немаленькою, цей придаток до півострова, отриманому після розвалу СРСР, мав, швидше, символічне значення. Жити тут практично неможливо: коли штормить, половина площі ховається під водою. До того ж море бере своє: за попередні спору п`ять років один квадратний кілометр землі змито хвилями. Укріплювальні роботи йшли повільно, вони обмежувалися встановленням залізобетонних плит. У періоди сезонних штормів територія була фактично відокремлена від «великої землі», але це не заважало готовим до злиднів мешканцям, що населяли острів Тузла. База відпочинку «Два моря» Керченського порту і ще одна, заводська, «Альбатрос», рибальське поселення і прикордонна застава мирно уживалися на невеликому клаптику суші. Тут був навіть свій магазин, який працював, правда, тільки в теплі місяці

                                                                   Початок спору 

Ніщо на перший погляд не віщувало якихось непорозумінь між двома братніми державами. Не такий вже це важлива ділянка території ... Росія змирилася з втратою Криму, не кажучи вже про настільки незначному і малонаселеному об`єкті, як острів Тузла. Конфлікт виник в осінні місяці 2003 року, після того як українські прикордонники побачили в біноклі, а пізніше і неозброєним оком, що з суміжної сторони на них насувається якесь гідротехнічна споруда, причому досить швидко, по півтори сотні метрів в день. Як реагувати на те, що відбувається, військові не знали, і повідомили про свої спостереження вищестоящому начальству. Те, в свою чергу, сповістило Київ. По дипломатичних каналах уряд України зажадало від російської сторони роз`яснень і отримало їх. Споруджений споруда іменується дамбою, її будують для поліпшення екологічної обстановки в акваторії Азовського моря. Однак таке пояснення не задовольнило українське керівництво, воно побачило в діях російських гідробудівників експансивне спроба на острів Тузла. І для такого припущення були підстави.

Історія питання 

Хворобливе ставлення до питань територіальної цілісності було характерно для всіх адміністрацій, починаючи з Кравчука, які займали кабінети на вулиці Банковій в Києві. Спірність правомочності приєднання Кримської АО до УРСР дійсно була «козирною картою» для політиків в Росії, особливо в передвиборний період, і та ж роль відводилася контраргументам їх українських колег, що стояли на ультрапатріотичної платформі. Об`єктивно ж Таманський берег і острів Тузла до 1925 року становили одне ціле, поки морська безодня не поглинула частину вузького перешийка. Юридично аргументи на користь приналежності Україні цієї території небездоганні, але так уже повелося з 1991 року, що будь-які неясності трактувалися на користь «молодших братів». У єльцинський період навіть місто союзного підпорядкування Севастополь, що не входив формально в Кримську АТ, був переданий Україні, хоча його Росія могла відстояти в міжнародних арбітражних судах.

                                                 Економічне підгрунтя конфлікту 

Суперечка Росії та України за острів Тузла мав і цілком утилітарні причини - як мінімум дві. По-перше, країна, якій він належить, фактично і юридично контролює судноплавство через Керченську протоку, а це означає надходження в бюджет півтора десятка мільйонів американських доларів щорічно. По-друге, острів Тузла, за всіма міжнародними юридичними нормами, задає лінію кордону територіальних вод. При існуючому статусі велика частина рибних багатств Азовського моря потрапляла в зону економічних інтересів України. Таким чином, острів Тузла з майже непотрібного в радянські роки клаптика піщаній мілині перетворився в стратегічно важливий об`єкт міжнародного права.

Можливі дії

 Підводний рельєф ділянки морського дна, примикає до Тузли і охоплює Керченську протоку, в даному разі спровокував конфлікт. Справа в тому, що найбільш глибоководні і багаті рибою ділянки відійшли Україні, РФ ж дісталося мілководді. Власне, росіяни легко могли вирішити це питання іншим способом, просто поглибивши свою ділянку дна. Кордон територіальних вод при цьому не порушувалася б, але виникла б інша проблема, що стосується самого існування цих самих рибних багатств. Промисел найбільш ефективний в західній, глибоководної частини протоки. А ось нереститься риба на російському мілководді. Якщо умов для цього не стане, то буде, як кажуть в Одесі, «нема чого ловити» (тільки в самому прямому сенсі). А рибозаводи розташовувалися головним чином в Криму, тоді українському. Слід зазначити, що російська сторона не пішла на такий згубний для екології крок. 

Розвиток конфлікту і взаємна лайка 

Про те, щоб дійсно вести будь-які бойові дії, і мови, природно, бути не могло. Повалити атаці пересувні механізовані колони російських гідробудівників означало б зробити явний акт агресії, зведення греблі йшло в суміжних територіальних водах. У цьому випадку відповідні заходи Росії, швидше за все, були б дуже жорсткими. Інша справа - риторика. З телеекранів, газетних шпальт і інших українських носіїв масової інформації зазвучали заклики встати «як один» і захистити острів Тузла. Конфлікт припав до речі і заскучавшим було російським політикам скандально-радикального спрямування, які закликали «провчити» і «покарати».

Важливість Тузли сьогодні

 Росія пішла в 2003 році на поступки і визнала права України на острів Тузла. Гідроспоруда завершили в сотні метрів від кордону територіальних вод. На думку експертів, дамба сьогодні успішно виконує свою екологічну функцію, тобто перешкоджає розмиванню російського узбережжя і слушні обміління прилеглої до нього акваторії. Про неї сьогодні, на тлі останніх кримських і східноукраїнських подій, навіть не згадують. Як то кажуть, в порівнянні з втраченої головою зіпсована зачіска ролі не грає. Зате нагальною стала задача переорієнтації відторгнутого від України і приєднаного до Росії півострова на материковое повідомлення. Найбільш вузьким місцем морської водної перешкоди є Керченська протока, в центрі якого розташовується острів Тузла. Міст, що з`єднує два береги, швидше за все, пройде саме тут.

Перспективи острова

 Найімовірніше, мостів буде два, по крайней мере, цей проект визнаний найбільш оптимальним, враховуючи перспективну завантаження шляхопроводу. Крім автомобільного сполучення пропонується організувати та залізничне. Орієнтовний час будівництва - чотири роки. Маршрут проходить через косу і дамбу двома ділянками (1400 і 6100 метрів). Залізничне полотно повинно бути електрифіковано. Таким чином, знову набуває стратегічного значення острів Тузла. Міст з`єднає Краснодарський край з Кримською областю і забезпечить незалежні від політичної обстановки можливості повідомлення материка з півостровом. Поки ж іде проектування майбутнього грандіозної споруди, сюди приїжджають в основному туристи. Тут дуже красиво, щодо безлюдно, чиста вода, купатися, правда, в деяких місцях небезпечно через сильні течій. Питання про те, як потрапити на острів Тузла, вирішується просто: з Керчі сюди ходить невеликий теплохід.

Дні Прапора та Незалежності

Цього року саме «UA: Перший» зробив усе, щоби глядач перейнявся духом не просто чергової, хай і «напівкруглої» річниці Акту проголошення незалежної України, але й усвідомив тяглість визвольних змагань українців

На жаль, на сайті каналу неможливо знайти ані трилогії про українські державні символи (є лише анонси), ані запису концерту на Майдані Незалежності у виконанні унікального оркестру «Народжені вільними». Щоправда, повну версію концерту викладено на каналі youtube «UA: Першого», і він справляє просто шалене враження.

«Народжені вільними» — це слоган цьогорічних святкувань Дня Незалежності, якій офіційно виповнилося 25 років. Цього року саме «UA: Перший» зробив усе, щоби глядач перейнявся духом не просто чергової, хай і «напівкруглої» річниці Акту проголошення незалежної України, але й усвідомив тяглість визвольних змагань українців. Водночас каналу вдалося зберегти баланс між історією й сьогоденням, показавши проект «Україна-25» про успішних ровесників Незалежності та серію художніх короткометражок від нової генерації українських кінематографістів під загальною назвою «Проект 25». На жаль, про це в друкованих телепрограмах не було ні слова, як і про трилогію, присвячену державним символам.

Тим часом цей проект показав: український кінематограф живий, зокрема й завдяки ровесникам Незалежності.

23 серпня, в День Прапора, «UA: Перший», як завжди, транслював у прямому ефірі підняття Державного прапора на Софійській площі Президентом України. Якому цього року в цій почесній місії допомагала донька замордованого російськими агресорами депутата Горлівської міськради Володимира Рибака Марія. Коментував це дійство, як і подальшу трансляцію в прямому ефірі про передання військової техніки військовим частинам Чугуєва, Юрій Макаров. Він же супроводжував наступного дня, 24 серпня, —  парад до 25-ї річниці Незалежності України. І це, здається, найбільша знахідка «UA: Першого» від часів трансляції Променів Гідності в лютому 2015-го. Цей ведучий ніколи не засмічує ефіру зайвими словами, коли йдеться про надважливі для України речі.

Приміром, військовий парад 24 серпня. Юрій Макаров під час прямої трансляції на «UA: Першому» дозволив собі лише кілька ремарок — про те, що на панелях управління в танках та БМП чи БМД, куди спускалися водії цих машин (до речі, величезна подяка тим, хто встановив камери всередині цих незбагненних для більшості гуманітаріїв механізмів), як обереги приліплено дитячі малюнки, та наголос на нових одностроях українських ЗСУ, які було розроблено й пошито зусиллями небайдужих ентузіастів. Ця інформація з вуст Юрія Макарова, здається, стала шоком для більшості глядачів. Адже неможливо уявити, щоби сам міністр оборони вдягнувся в однострій, не узгоджений із інструкціями відомства, що його сам очолює.

22–24 серпня «UA: Перший» присвятив рубрику «Розсекречена історія» таємницям здобуття Україною незалежності 25 років тому. Її ведучий, історик Олександр Зінченко, намагався зазирнути за лаштунки Незалежності в першому випуску та розвіяти міфи про її здобуття — в другому. Олександр Зінченко, будучи сумлінним істориком, перед тим, як ставити своїм гостям запитання, побував в архівах, де йому видали кілька томів справ, що стосувалися здобуття Україною незалежності 1991 року.

Гості програми — Євген Марчук (титрований редакторами як Євгеній, що, до речі, суперечить нормам української мови, бо Євгеній — це ім'я російське), Левко Лук'яненко, Леонід Кравчук та Марія Бурмака згадували, як це було. Переважно про «залаштунки незалежності» розповідали, звісно ж, головні її автори, перший Президент України Леонід Кравчук та Левко Лук'яненко, періодично даючи вставити слово Євгенові Марчуку.

Загальне враження від унікальних подробиць того, як Україна в серпні 1991 року зуміла протиснутися в надзвичайно вузьке вікно можливостей, — це було чергове диво. Яке, до речі, впродовж кількох століть рятувало українців від знищення й забуття. Якимось дивом Леонід Кравчук відбився від вимог московського генерала Вареннікова запровадити надзвичайний стан в УРСР (мовляв, я таких указівок як голова Верховної Ради республіки не отримував). Тим паче, як сказав Євген Марчук, закону про надзвичайний стан в УРСР не було. Не меншим дивом було й голосування за проголошення незалежності України 24 серпня, адже переважну більшість Верховної Ради (450 депутатів) становили комуністи. Одне слово, «залаштунки незалежності» в програмі Олександра Зінченка виявилися справжнім політичним детективом.

Так само, як і наступна частина «Розсекреченої історії» під назвою «Міфи Незалежності». Де ті самі учасники розвінчали один із найпоширеніших серед російських та українських прибічників конспірологічної версії міфів, буцімто незалежна Україна постала лише завдяки США. Навпаки, як свідчили Леонід Кравчук та Євген Марчук, ані США в особі тодішнього президента Джорджа Буша-старшого, ані Велика Британія (Маргарет Тетчер) не були зацікавлені в здобутті Україною статусу незалежної держави. Адже їх страшенно лякала шалена кількість ядерної зброї, розміщеної на території УРСР. Яка, до речі, підкреслив Євген Марчук, вся була спрямована на США. Леонід Кравчук, згадуючи візити президента США та прем'єр-міністра Великої Британії до України 1990 року, каже — обоє приїжджали до Києва вже з Москви, після розмов із Михайлом Горбачовим, і дуже сильно вмовляли місцеве керівництво в його особі, щоб Україна не виходила зі складу СРСР. Ба більше, той самий Будапештський меморандум 1994 року, згідно з яким США, Велика Британія та Російська федерація в обмін на відмову України від ядерної зброї гарантували їй безпеку та збереження суверенітету, було підписано під шаленим тиском саме США та Об'єднаного королівства. Тож казати про те, що Україна здобула незалежність лише завдяки американцям, як про це без кінця торочать високооплачувані пропагандисти на російських телеканалах, щонайменше смішно.

Ведучий проекту «Розсекречена історія» Олександр Зінченко — заступник директора Інституту національної пам'яті (принаймні, так його титрували). Співпраця «UA: Першого» з цим інститутом у дні святкування 25-ї річниці Незалежності дала свої плоди в уже традиційних на каналі до пам'ятних дат міжпрограмках — коротких сюжетах про українських велетнів духу. 23–24 серпня це були «Люди свободи». Марко Безручко, Василь Чучупак, Михайло Сорока, Йосип Сліпий, Василь Стус, Василь Липківський, Лесь Курбас, Євген Коновалець та багато інших борців за незалежність — для більшості пересічних українців ці імена колись були табуйованими або й узагалі невідомими.

Трилогію про українські державні символи «Українська символіка. Герб. Прапор. Гімн», створену продюсерською компанією «ІнсайтМедіа» за підтримки Державного агентства України з питань кіно спеціально до 25-ї річниці незалежності України (режисери Ганна Яровенко, Сергій Сотниченко і Тарас Ткаченко), «UA: Перший» показував 22–24 серпня. Як уже було сказано, автор цих рядків не зміг переглянути в ефірі першого фільму, про Державний герб України. Але два наступні, про прапор та гімн, свідчать: автори підійшли до своєї роботи надзвичайно ґрунтовно. Попри те, що модератором усіх трьох фільмів виступив Євген Нищук, нинішній міністр культури, якому, можливо, й не варто було цього робити з огляду на високий статус держслужбовця.

Втім, незважаючи на суто внутрішній «конфлікт інтересів» між актором та міністром в одній особі, в наслідку глядач отримав досить якісний продукт. Бо тут максимально докладно, із залученням стародавніх літописів, архівних документів нової доби, розмаїтих зразків іконографії та нотних зошитів, а також за допомогою цілком коректних і правдоподібних художніх реконструкцій і живого співу «Хореї козацької» викладено історію про виникнення й затвердження в новітній державі Україна трьох головних її державних символів.

Тим часом 23 серпня в ефірі «UA: Першого» відбулася подія, яка, можливо, за своїм значенням перевершує все, що описано вище. Саме цього вівторка тут стартували «Новини. Культура». 15-хвилинний випуск новин культури, в якому йдеться не про тяжке життя зірок шоу-бізу — це унікальне явище для українського телебачення. Тож «UA: Перший», здається, робить кроки вперед у своїх прагненнях дійти до стандартів суспільного мовлення.